Шайхутдинова Инна

Мене звати Інна Шайхутдінова. Я вирішила написати свою історію українською – буду підтримувати „вітчизняного виробника”.

Бог сам по собі, а ми самі по собі
Сім`ю, в якій я виховувалась, важко назвати набожною. Ми вважали так: „Бог сам по собі, а ми самі по собі. Ми не робимо нічого поганого, живемо по совісті. У Бога немає причин нас ненавидіти.” Але все ж, моє знайомство з Богом відбулося ще в дитинстві.

Робік - робот, що спасає
Тоді в 90-ті роки, в Київ їздило багато євангелістів. Вони розказували Біблійні історії на дитячому майданчику, дарували різні подарунки, дитячі Біблії. У мене було декілька таких Біблій у різних виданнях, які я з радістю читала. А ще, завжди обов’язково промовляла молитву покаяння, яка традиційно була розміщена на останній сторінці. Також я не пропускала жодного показу фільму „Ісус”, що влаштовувала церква баптистів прямо на вулиці біля мого будинку. Хоч я й вже знала його напам’ять, та й зараз з’явилося багато кращих екранізацій, але ця залишиться моєю улюбленою. Також я щодня дивилась „Клуб Суперкниги”. Тож, те, що я стала віруючою, мабуть на 50% треба подякувати Робіку. Мені хотілося ходити в церкву, але оскільки я була ще дитиною, а мої батьки притримувалися позиції „Бог сам по собі, ми самі по собі”, такої можливості в мене не було.
Пам’ятаю також епізод, коли я їздила в село до прабаби і в неї була ікона. Мене дуже обурювало, чому там зображений Бог таким сірим, посупленим, наче мрець, і чому треба молитись на той бридкий малюнок, якщо Бог дуже великий. Хоча, пам’ятаю, я, під віянням модних тоді страшилок, стала дуже боятися інопланетян, і коли прабаба повела мене на причастя – страх покинув мене. А коли мене похрестили, мене вже не так мучило безсоння, як раніше.

Він платить людям, щоб ті розповідали про чудеса
Це були важкі часи перебудови, тато працював днями і ночами де прийдеться, маму ніде не брали на роботу. Так що було не дуже весело.
Коли ми побачили передачі „Слово віри” з Сандеєм Аделаджа, віднеслись до цього дуже скептично, думали, що він платить людям, щоб ті розповідали про якісь фантастичні чудеса. Ми не знали, що зовсім скоро прийдеться перевірити це на власному досвіді.

Пухлина розміром з грецький горіх
Я була дуже хворобливою – жодна епідемія грипу не походила повз нашого дому. Я хворіла по 2-3 місяці підряд. Потім у мене почалось запалення лімфатичної системи. Щоб дійти до школи мені потрібно було дуже тепло вдягатись – кутатись так, щоб тільки очі було видно – лише так лімфовузли боліли менше. Хоча, потім вони почали боліти і літом від надмірного сонця, і від вітру, а потім вже й просто так. Потім у мене на шиї з’явилась пухлина розміром з грецький горіх. Лікарі навіть не могли поставити діагноз, що вже й казати про лікування. Пам’ятаю, їздили до екстрасенса – за перший (і останній) сеанс заплатили всю татову зарплату...

В мене чудеса не відбувалися
Одного дня маму запросила подруга в церкву „до того чорного, що по телевізору сміється і про Бога говорить”. Мама пішла з цікавості, потім привела і нас з сестрою. Я нічого не зрозуміла, коли прийшла вперше. Незрозуміло чому, але я відчувала сильну злість. Мене дратувало, що люди були дуже веселі в тій церкві. Зате, дуже вразило прославлення. Пам’ятаю, мама питає: „Тобі сподобалось?” Я кажу: „Ні”. „Вже більше не прийдеш?” „Прийду”.
З тих пір, з 1995 року, ми стали ходити на всі служіння церкви – щодня. Також ми молились за зцілення від цієї дивної пухлини. Дуже хотілося, щоб вона щезла в одну мить, як відбувалися зцілення у тих людей, які щоразу виходили на сцену і розказували фантастичні речі, у підтвердження розмахуючи довідками від лікарів та вже непотрібними милицями, окулярами. Але в мене чуда не відбувалося. Був переломний момент – або все покинути, або продовжувати ходити в церкву, незважаючи на хворобу. Ми обрали друге. Ми навіть вирішили не заглядати на ту пухлину. Пройшло менше, чим півроку, почалась весна, за активною діяльністю в церкві, ми й забули про проблему. Аж одного дня я, поглянувши в дзеркало, виявила, що пухлина повністю зійшла, а також помітила, що в мене вже не болять лімфовузли!

"Після" набагато цікавіше
Вже літом я стала лідером дитячого служіння в нашому районі. Мені тоді було 13 років. І хоч дорослі вважали, що вони „здають” дитину, щоб вона не заважала на служінні, я відносилась до цього дуже серйозно. У нас було і прославлення, і проповідь, і молитва. У нас навіть було хрещення Духом Святим! Дуже хочеться, щоб сучасні батьки виховували своїх дітей за християнськими принципами, тоді б у нас було менше таких явищ, як наркоманія, алкоголізм та злочинність.
Тепер я лідер служіння прославлення. Як я ним стала, це ще одна історія.
Всі віруючі чомусь дуже детально описують, що було „до” і момент покаяння, але, я впевнена, те, що відбувається „після” – набагато цікавіше. Після покаяння починається справжнє життя, справжні баталії та справжні подвиги.

 

В НАЧАЛО РАЗДЕЛА